Чи в світі є десь місце стати Богу?
Чи є десь душі вільні від болота,
Які ганьбу не видають за перемогу,
В яких святого є хоча б мізерна квота,
Які хабар Йому не пропонують
Із того, що у ближнього свого забрали,
Що душі інших не вбивають, а рятують,
Що в повній тьмі світло в собі оберігали?

Доброго вечора тобі, кохане Сонце.
Ти промені сьогодні щедро дарувало,
А ось тепер ледь втомлене з рум’янцем
За обрієм спочити десь зібралось.

Коли з дитячою наївністю в очах
Під найщирішу посмішку на світі
Брешуть у очі під зустрічне "Ах",
Заплутують при цьому у омани сіті -

Сонце, десь пропало ти
Хмари рідко тебе випускають
З недалекості та суєти.
Тут без тебе більше ламають...

Залишились ще праведники в світі,
Ще люди є що вірно хвалять небеса,
Без шанування днів святих не можуть жити,
На кожне свято є у них горілка й ковбаса.

В міста голосі музику краю далекого чути.
Літні сутінки плавно, поволі зливаються з нею.
Суєти, метушні та проблем розчиняються пута.
Стала музика краю чужого для міста своєю.

Вони любили,
Недолю били,
Не долю били.

Важко добрим ангелам з нами людьми -
Нам так легко падати щодня, щохвилини,
Легковажно стрибати в глибини тьми
Від подоби Бога-Творця до подоби тварини.

Життя, зараз виразно я розумію,
Що тратитись я на тебе не вмію:
Мої розрахунки ти легко ламаєш,
Душевні пориви не все ти сприймаєш.

Я щасливий, коли смисл знайшов,
Мов перлину, серед мотлоху абсурду -
Це надію, віру, щирість та любов,
Ясний розум й все без фальші, бруду.

Якби останньою з усіх була ця осінь
З останніми птахами, що у вирій полетіли,
З листком останнім, що тримався досі
За дерево життя свого та втратив силу...

Щастя - є. Та воно десь блукає

В лабіринтах наших бажань.

Ми його то в тупик заштовхаєм,

То ганяєм по колу вагань.