Літо плаче за теплим днем,
Слізьми горе своє заливає,
Поливає землю дощем,
Сумом миті свої наповняє...

На галявину у сквері
Світло з-за дерев пробилось,
Привідкрились наче двері
Й гості на поріг з'явились.

Минає день. Зникають всі його турботи.
Сон затирає дійсність, що навколо.
Не знаєш до пуття там де ти й хто ти.
Там інший простір й час, життя і доля.

Торкається промінням сонце з далини
Теплом ласкавим, непекучим, ніжним,
Наче в щоку цілує й каже: сум свій прожени,
Твори життя з добром, як з каменем наріжним...

Після днів теплих й погожих
Ледь вище нуля й дощить,
Весна зупинилась схоже,
В понуру пірнула мить.

Не заходить хай сонце над гнівом,
Хай не стануть, як ніч, душі темні,
Щоб все ж бачити те, що важливо -
Речі добрі, потрібні й приємні.

Весна обіймає своїм теплом

Та спрагою жити все напуває,

Прощається світ із зимовим сном,

Цвіте, оживає, барв набирає...

Милозвучний концерт ранковий -
Ода радості від пернатих.
В них світанок щодня святковий
З співом, щебетом жвавим й завзятим.

В світ знову приходить весна,
Щоб з мертвого сну розбудити,
Співуча, в цвіту й запашна
Прийшла вона все оживити.

Серед холоду навіть зимою
І в морозний пронизливий вітер
Є тепло, яке все є з тобою
Й будь-коли тебе зможе зігріти.

Засипає снігом сліди,
Затирає чиїсь кроки,
Вже не видно звідки й куди -
На землі лише білий спокій...

Зима - не пора щебету
Від жайворонків й солов'їв,
Ні грації білих лебедів,
А віхол й холодних вітрів.