Я прожив до літ дев’яносто
І напевно пора сповідатись,
У житті не бУло так все просто,
Як могло дуже часто здаватись.

Сплю вночі, щось у спину тисне,

Повертаюсь з спини на груди,

На спині щось не надто корисне

Для спання в сні від сну мене будить.
 

Вдих… видих… пауза між ними..

На паузі чіткіші більше квітів аромати…

На паузі помітне навіть щось ледь зриме,

Що в поспіху не роздивитись, не впізнати…

Після ночі щодня завжди
Не лінується сонце вставати,
Темноти розвівати сліди,
Всім тепло своє дарувати…

О, наївне "святе" лицемірство,
Робиш все, щоби білим здаватись,
Можеш бути спроможне на звірство
І при цьому усім посміхатись.

Знайоме відчуття – щось має написатись,
Щось між думок і почуттів лишає супокою
Та хоче прорости і ввись піднятись,
Щось тліє в серці ледь помітною іскрою…

Моє життя проходить через мене:
Вітру подихом, сонця променем,
Небом зоряним, лугом зеленим,
Почуттів і думок живим струменем…

Безмежний простір і безмежний час,
Якщо тобі здається, що це все твоє,
Що ти завжди, усюди та у всьому ас -
Загрався ти і винен не круп’є.

Нічна дорога і вогні машин
Мов вогняна ріка, яка тече кудись:
Комусь додому, а комусь у Рим -
Є думка, що дороги всі туди зійшлись.

Моя весна нікому непомітна,
Хоча вона у видимих речах,
У проявах життя різноманітних,
Як все навколо воскресає на очах. 

Таке складне питання віри і побожності
У тих, що все робили по уставу фарисеїв,
У книжників, що знали Тори усі тонкощі,
В знавців Законів Мойсея садукеїв. 

Коли мені сумно, то щось не так...
Можливо не в мене... Можливо в інших...
Це серце моє дає мені знак,
Що щось має бути інакше та ліпше.