Під ногами болото, в повітрі сирість і мряка,
Вже природа жодних прикрас на собі не лишила,
Ще недавно красива жовто-багряна, а нині ніяка,
Ще недавно повна життя, а нині зовсім безсила.

Вітер дерева голі гойдає,
Ніби колише в зимовому сні
Та колискову тихо співає
Про те, що буде колись навесні.

Прощавай, цьогорічний жовтень,
Попрощався назавжди з тобою,
З кольорами багряним та жовтим,
З танцем листя під музику свою.

Наше лице - в великій мірі лицемірство.
Думки, посили й погляди дволикі.
Ховається за людяністю часто звірство,
За усмішками щирими - огидні пики.

Промінь всередині щось спинило.
Час прийшов напевно помолитись,
Попросити в Бога Світла й сили,
Щоб поміг мені не помилитись.

Ранкова, поки тепла, тиха свіжість,
Охоплена промінням сонця золотим,
Дарує після спеки літа свою ніжність,
Фарбує в жовте навіть серпанковий дим.

Колись піду... Чи лишуся собою
У спогадах чужих і у думках?
Чи хтось тоді помітить душу мою,
Що десь колись застигла у рядках?

Чотили...
Ще мало сили,
Світ кольоровий би пізнати,
Відчути б смак, все б в руки взяти,
Все, що навколо - все моє!
Я, я, я, я - Є!

Широкою дорогою хтось стрімголов летить у ад,
Вузькою - хтось у рай заслужений прямує,
А я по свому бездоріжжю - то вперед, а то назад,
Не знаю точку прибуття і чи кудись дійду я...

Я сьогодні дощу хотів -
Прохолоди в спекотний день.
Я б йому неодмінно зрадів,
Хай би впав він із неба лишень.

Всі кажуть: бери! Я ж на краще чекаю:
На зоряне небо від краю до краю,
На день, котрий довший, на сонце тепліше,
На чисту росу, від якої свіжіше,
На розум ясний і на серце без болю,
На добру, не зламану бурями долю,
На чисту, що з радості світиться душу -
Це все неодмінно взяти я мушу.

В полоні ночі
Не бачать очі,
Вдивляючись в безмовну тьму.
В полоні ночі
В слова пророчі
Ти не повіриш будь-кому.