Країно, тобі двадцять та ти, мов не народилась,
І повноцінним не живеш ти ще життям,
Ти плакати, сміятись, говорити не навчилась,
Зависла десь поміж життям і небуттям.

Якби  ти вміла плакати, то б  заридала
Від всіх ударів та уколів і знущань
Й від того, що тебе до нитки обібрала
Твоя "еліта" - безсоромно й без вагань.

Сльозами ти би землю всю залила
Від туги та від болю і страждань
Й напевно тих в сльозах ти б утопила,
Хто п’ючи кров твою, веде тебе за грань…

Якби сміятись вміла – ти би засміялась
Із лицемірства, фальші та брехні,
Свідомість сміхом ти б будила, очі відкривала,
У соромі палила б криві душі, як в вогні.

Якби ти вміла говорити, ти б сказала,
Що досить вже й набридло вже тобі
Сміятись й плакати і ти би заспівала…
Й проклала б шлях до щастя би собі…

Тобі вже двадцять та ти ще не народилась
І повноцінним не живеш ти ще життям,
Ти ще боротись за життя та будувати не навчилась -
Ти ще на грані між життям та небуттям...