Живемо в світі ми для того щоб іти
Із багажем своїх ілюзій, мрій та планів
І щоб свою просту чи непросту дорогу віднайти
Шукаєм цю дорогу у спокус й бажань тумані…

Вони так дружньо обіцяють щастя,
Що ми назустріч їм з закритими очима біжимо
І спотикаємося… і можем навіть впасти,
Б’ємОся в перешкоди і їх навіть валимО…

Зламали, що могли – чужі життя і душу свою...
До щастя підійшли впритул, а це примара.
Тепер шукаємо душевного спокою
Та від поламаного біль тепер, як кара...

Буває, бачим щастя, але важко крок зробити,
Немов тягар, якийсь цей крок зробити не дає.
Немає сил… і хочеться від цього вовком вити
Та в горлі пересохло і воно лише мовчання видає…

А деколи ми до дрібниць обдумуємо все
І крок за кроком впевнено свій шлях долаєм…
Й до щастя розрахунок нас без помилок несе…
Та проминули поворот важливий й знову ми блукаєм…

Усе життя йдемо від дискомфорту до комфорту,
Щоби сказати: «Зупинися, Мить, бо ти прекрасна!»
Готові ради неї ми продати душу чорту,
Але тоді важливо зупинитись вчасно…
 
Не варто ради «раю» свою душу руйнувати
Із адом у душі щастя не буде.
Хоча без помилок нікому шлях не подолати
Та все ж важливо не втопити душу в морі бруду...

Комфорт в душі на щастя дуже схожий
І шлях до нього непростий завжди,
Його долати кожен, хто бажає, може
Й долає кожен… та не всім дійти туди...