Нещадно час мете все у минуле.
Роки і пори року, години та хвилини,
Перетворившись в пам’ять, промайнули.
Лишились  біль та радість, заслуги і провини.
Вони крізь час із нами крок за кроком йдуть:
Десь служать якорем, а десь крильми,
Вводять в омани, відкривають суть,
Ховають світло чи виводять із пітьми.

Час рівномірно йде – тік-так, тік-так...
А нас постійно десь, кудись заносить:
Направо, вліво, уперед, назад і так, і сяк,
Частіше кажем: «мало»... рідше: «досить»...
Слабенькі часто в нас любов, надія, віра, міра,
Куди ми доростем, куди впадем не знаєм,
Нелегко нам латати в своїх душах діри,
Сліпі настільки, що ми плутаємо ад із раєм…

Можливо вічність все розставить по місцях,
Розділить пекло й рай, погане й добре,
Відділить вічні душі й тлінний прах…
Колись нам доведеться глянути за часу обрій.