Хтось поспішає жити, ніби завтра вже не буде
Й у поспіху бере усе до рота і до рук.
Залізе скрізь й загадить все та всюди
І не встигає розпізнати суть ні радості, ні мук.

Так швидко їсть, що не встигає розжувати,
Ковтає все кусками чим побільше,
Себе, немов мішок бездонний, напихає,
Не розуміючи, що ліпше, а що гірше.

Так поспішає й часу зовсім так не має,
Що засоби і методи йому усі підходять:
Як  бореться за правду, то брехнею він обирає,
У боротьбі за користь – робить те, що шкодить.

Дров наламає купу і собі, і людям,
Що жару вистачить, щоб з світу ад зробити.
Або ж змішає добре й зле у купу бруду,
В якому той же цілий світ можна втопити.

А я давно вже нікуди не поспішаю,
Багато точно встигнути в житті не зможу,
Мені б відчути смак того, що доля посилає,
Мені б пізнати те, що гоже й що негоже.

Мені б зробити небагато, але те, що добре,
Мені б не зіпсувати себе світом й світ собою,
Мені б у виборі добра бути хоробрим,
Мені б у боротьбі з поганим не здаватися без бою.