Як не до Святості взиваєм - молимось не Богу.
Ні розум, ні любов далеко ще не Бог:
Дуже заплутані бувають в них дороги,
Часто молитва - самолюбний монолог.

Любити можна плотську втіху, їжу, гроші, владу -
Наш розум найчастіше лиш на них працює.
Собі відмову сприймаєм, мов найгіршу зраду,
Не дуже часто доля інших, світу нас хвилює.

Ніби не в світі жити нам, а примітивній егонасолоді,
Мов розум не для того, щоб творити Бог нам дав,
А щоб поїсти, спорожнитись й ніби злодій
Щось в ближнього забрати (головна із справ).

Причому часто гадимо й їмо в одному місці,
В тогО, хто робить нам добро ми часто плюємО -
Це ніби владу проявляєм… але це думки нечисті
Керують нами й ми в ярмі їх живемО…


Нам Божу Святість, як і Світ не осягнути.
Навчились пізнавати, поважати би навчитись.
Наукою вдалось якось, десь, дещо, де-не-де копнути,
Піднятись ввись… лиш би об совість не розбитись...

Не смерті, а життя для ближнього бажати -
Не втрат душевних: жадібності, злоби, помилок і бід.
А все й себе в надії, вірі та любові поєднати.
Навчитися би поважати Божий Задум – Світ

Як часто нам гармонії й простих речей бракує...
Живем, мов на війні із світом, Богом чи з собою.
Здається егонасолода від всіх бід прикриє і врятує
Та зазвичай лишає у холодній самоті посеред егобою.