так багато треба пережити,
так багато треба зрозуміти,
щоб у душу лише те вложити,
що у стужі світу буде її гріти.

що не буде там диміти, не обпалить крила,
не застудить тлінням без вогню надії,
щоб душа жила, щоб була в неї сила
йти до щастя - в час та місце мрії…

як багато треба деколи програти,
щоб з «великих» перемог сміятись,
щоб в малому виграти, себе не здати
злу в бою зі злом - з добром зостатись…

як багато треба інколи втрачати,
щоб пізнати непотрібність хламу.
як далеко треба часом долітати,
щоби втямити таки - летів у яму.

як багато всього непростого,
що не вистачить життя, щоб все збагнути,
хоч для себе й більше ні для кого
снів-оман позбутись і проснутись…