Там, де заходить сонце, закінчується день, прощаючись зі світом останніми сонячними променями та рум'яним краєчком неба... починаються сутінки... ніч... безкрайнє нічне небо з зірками... зникає Земля....
В цій глибині легко загубитися... перетворитися на маленьку піщинку посеред космосу, залишену без світла і тепла посеред безмежного комічного океану, до якої нема справи нікому.... крім близьких і ранкового сонячного світла...
До ранкового світла ще далеко, близькі сплять... навколо тиша... Голосно, не так, як вдень, чути в серці відлуння минулого дня, відлуння відчуттів, почуттів та емоцій... Дещо проноситься буревієм, дещо віє легким приємним вітерцем, ніжно обіймаючи приємними спогадами...
Поки в душі щось відбувається - внутрішній світ перетворюється на всесвіт не менший за розміри Вселенної. Там сяють свої спогади-зірки близькі та далекі, гріє своє сонце, міняються пори року з теплом, дощем, спекою, квітами, співом птахів, осіннім багряно-жовтим прощанням з чимось, сковує зимовий холод та випадає сніг...
Але як тільки все це стихає, то перетворюєшся на забуту піщинку в космічному просторі, до якої нема справи самому собі, а тим паче велетенським планетам, зіркам, галактикам...

Життя - воно таке... Поки воно в тобі - воно все, що ти маєш і воно нічим не менше Всесвіту, воно зменшується і розширяється пропорційно до того, що ти можеш вмістити, воно таке, чим ти його наповняєш....

Сон...